Кустарні промисли жителів міста Миропілля в другій половині XIX - на початку ХХ столітті.
Ремісниче виробництво в Миропіллі зародилося разом з утворенням міста в середині XVII ст. До кінця наступного століття воно являло собою структуровану цехову організацію. У 1771 р. тут існували ковальський (18 чоловік), кравецький (96 чоловік), ткацький (40 чоловік), шевський (117 чоловік) і гончарний (17 чоловік) цехи. Крім 288 чоловіків до них також були приписані 267 жінок і кілька десятків найманих працівників. Загалом кількість осіб, зайнятих ремеслом, не перевищувала 10% міського населення, тоді як більшість миропільців проявляли економічну активність в аграрній сфері (у «Топографічному описі Харківського намісництва» за 1788 р. зазначалося, що «головний промисел міста і повіту - хліборобство»), та й значна частина кустарів продовжувала працювати на землі. Таке становище зберігалося аж до кінця XIX століття, коли обмежені малоземеллям жителі міста не почали масово переходити на кустарні промисли, повністю втрачаючи зв'язок із землею або зводячи його до мінімуму.
Про розвиток ремесла в Миропіллі в післяреформений період можна судити, виходячи з таких посилок: 1) динаміка зростання ремісничого виробництва, як за кількістю задіяних у ньому, так і за обсягом продукції, що виробляється на продаж; 2) зміни в професійному складі ремісників та визначення провідної галузевої спеціалізації; 3) соціальний склад ремісників, їх майновий розподіл; 4) рівень модернізації ремісничого виробництва; 5) тенденції укрупнення виробництва та кооперації; 6) зміни у побуті й культурі містян у зв'язку з перетворенням Миропілля на місто.
Розвиток місцевих промислів не відбувався поступально. Наприклад, за першу половину XIX століття чисельність ремісників у Миропіллі навіть дещо зменшилася. На початку 1860-х років у місті налічувалося 143 майстри. Щоправда, цю цифру наведено без урахування численних миропільських кушнірів, що згадуються «Військово-статистичним описом Курської губернії», а також без кустарів приміських слобід, тож справжня кількість ремісників, чимало з яких зараховували до хліборобів, обчислювалася сотнями, але не перевищувала показника 1771 р. Професійний склад миропільських кустарів на момент скасування кріпака розподілявся наступним чином: 82 шевці та черевичники, 18 кравців, 15 м'ясників, 11 ковалів, 8 столярів, 5 пічників, 2 бондарі та 2 сажотруса. Таким чином, до 1861 р. жоден із кустарних промислів не став масовим заняттям. Навіть наявність окремих міцних кустарних господарств не впливала на позитивну для Миропілля статистику. Наприклад, у звіті губернатора І. П. Лужина про розвиток ремесел у Курській губернії за 1854 р. воно зовсім не згадується серед інших ремісничих центрів регіону.
Відносно стабільне становище зберігали групи шевців і ковалів, які зуміли переорієнтуватися з місцевого ринку на віддалені регіони. Зокрема, ковалі, всупереч своїй нечисленності, заслужили репутацію хороших майстрів не тільки в Курській губернії, а й за її межами. Покупцями особливо цінувалися міцні металеві пута миропільських «ковалів», виготовлення яких стало їхньою спеціалізацією. Однак найбільш марочним миропільським товаром у середині XIX ст. були все ж чоботи. Чоботарське ремесло в цей період остаточно виокремлюється в професійну галузь, багато в чому дистанційовану від сільського господарства. Взуття великими партіями збувалося переважно до Полтави, Кременчука, Миколаєва, Харкова, Ростова-на-Дону, Маріуполя, Одеси, а також до міст Північного Кавказу. Причиною популярності тут миропільських чобіт, на думку сучасників, слугувало невміння південних кустарів якісно виробляти шкіри, тоді як взуття «чеботарів» Курської губернії було і міцнішим, і витонченішим.
Розвитку шевського ремесла в Миропільському воєводстві сприяла насамперед близькість українського ринку: на Наддніпрянщині в другій половині ХІХ ст. личаки були менш поширеними в побуті, ніж у великоросійських губерніях; зі зростанням населення природно зростав і попит на взуття. Внутрішнім чинником, що впливав на розвиток взуттєвого виробництва, була наявність значного поголів'я худоби в Миропільській волості. За даними на початок ХХ ст. в одному тільки Миропіллі щорічно забивалося до 2850 голів великої рогатої худоби і до 1325 дрібної. Шкіри не тільки скуповували в місцевих різьбярів, а й везли з Новоросії, а з розвитком залізничного сполучення - також із Москви та Кімр.
На початок післяреформеного періоду шкіряно-чобітковий промисел, за визначенням В. Леніна, вже склався в «міцну організацію суто комерційного характеру». Відбувалася монополізація виробництва підрядниками. «Збувачами» виступали торговці-перекупники, які закуповували “шкіру-сирець” і передавали її потім для обробки кустарям. Отже, шевське виробництво в Миропіллі в 1850-1860-ті роки було організовано за принципом розсіяної мануфактури.
Після короткочасного пожвавлення кустарного виробництва, що припало на 1860-ті роки, знову настав період його стагнації. Проведення залізниць не найкращим чином вплинуло на деякі промисли. Подорожчання лісу, що йшов тепер, головним чином, на «чугунку», змусило багатьох гончарів відмовитися від ремесла і податися у відхожі промисли. Залізницями в Курську губернію почали прибувати шкіри кращої якості, що призвело до посилення конкуренції серед ремісників і до розорення багатьох із них. До того ж у 1870-ті роки центр шевського виробництва перемістився на південь, де сконцентрувалася значна кількість робітників - основних покупців чобіт. Занепад галузі не найкращим чином позначився і на якості її продукції. Подібним чином розвиток залізничної мережі позначився і на ковальстві. Відтепер Харків і Полтава - колишні важливі ринки збуту для місцевих майстрів - одержували в масі якісне «англійське» і «нижегородське» залізо, обзаводилися власними майстернями і більше не потребували виробів курських ковалів. У результаті, миропільські кустарі виявилися змушеними обслуговувати виключно споживачів місцевого ринку, переселятися в місця збуту свого продукту або освоювати нові заняття. Наприклад, 1884 р. двоє колишніх ковалів миропільської слободи Пенянки влаштувалися працювати на один із цегельних заводів у Харкові, а ще один подався сторожити баштан місцевому землевласнику. Для багатьох інших «промисловців» різних спеціальностей виходом зі складного матеріального становища стало вирощування тютюну, що до введення акцизу на дану технічну культуру і нових правил збуту 1882 р. приносило їм відомий прибуток.
Спад або переорієнтація економічної активності кустарів вело до регресу і навіть до зникнення цілих галузей. У результаті, за висловом земських оглядачів, у Миропіллі до середини 1880-х років спостерігалося «дивне явище» - великий центр кустарного виробництва раптом почав відчувати нестачу в майстрах певної спеціалізації. Спад виробництва супроводжувався відтоком капіталу. У 1880-х роках скупниками чобіт залишалися лише дрібні ділки з-поміж селян, які розбагатіли, з активом у кількасот карбованців, що нерідко купували товар у кредит у самих шевців. У 1900-х роках таких у Миропільському налічувалося близько 20 осіб і стільки ж у Снагості, Юнаківці, Боромлі та інших найближчих населених пунктах. Замовлення від них на великі партії продукції практично не надходили. Навпаки, ковальське ремесло, колись незалежне від скупників, опинилося під їхнім контролем. «Із 28 ковалів Пенянки, - зазначали дослідники кустарних промислів Курської губернії, - тільки четверо не були нічого винні двом місцевим скупникам; решта ж усі понахватали в них хто на 5, хто на 10, а хто й на 80 карбованців невиробленого заліза». Особлива ситуація склалася в ситному промислі. Тут за наявного поділу праці як скупники полотен виступали майстри-обічники.
У другій половині 1880-х років у Миропіллі спад ремісничого виробництва змінився підйомом, що було пов'язано зі зростанням міського населення в Курській губернії, розвитком тут і в найближчих українських губерніях великої промисловості, а головне, зі збільшенням чисельності робітників - споживачів кустарного товару. На розвиток ремесла також вплинула відмова від вирощування тютюну, який колись годував половину населення. «З падінням тютюнової культури багато хто змушений був покинути своє родове гніздо і піти на косовицю, по теслярській і каміньшицькій частині, або ж зайнятися кустарними виробництвами. Ось чому тут так збільшилася кількість шкіряників, гончарів, ситовників і навіть гребінників», - зазначали курські статистики. Ще одним чинником розвитку кустарного промислу стало вивільнення з сільського господарства значної кількості робочих рук. Зростаюче малоземелля та низький заробіток в аграрній сфері штовхали населення до нового докладання своїх сил. «Кустарні промисли, - зазначалося в «Довідковому збірнику Суджанського економічного бюро» за 1900 р., - служать підмогою для сільського населення і з кожним роком розширюються». Починаючи з 1890-х років відхід шевців у Новоросію набув тимчасового або сезонного характеру. А вже 1903 р. курський поміщик, член місцевого комітету Особливої наради про потреби сільськогосподарської промисловості М. Балабанов наводив приклад Миропілля серед «щасливих, але виняткових пунктів, де населення, працюючи цілий рік, живе значно краще».займаючись взимку різними промислами і ремеслами». Поступово з «підмоги» індивідуальне або сімейне підприємство перетворювалося на основний вид господарювання. Згідно з підрахунками дослідника кустарних промислів у Курській губернії М. Пономарьова, відхожі промисли давали місцевим селянам заробіток у середньому 40 карбованців, тоді як ремеслом можна було заробити до 100 карбованців. У 1880-х роках найбільший відсоток кустарів, які відмовилися від землеробства, припадав на ситників, річний заробіток яких сягав 130 карбованців (у ситника) або 300 карбованців (в оббічника). Зрештою, і в інших видах промислів ми спостерігаємо зміцнення професійного складу ремісників, а також масове залучення городян до кустарних промислів: у 1864 р. у Миропільському налічувалося 479 «промисловців», у 1885 р. - 1369, а в 1904 р. - уже близько 2300.
У післяреформений період змінився і профільний склад ремесел. За даними на 1904 р. у Миропіллі були поширені гребеневий (398 чоловік), повстяний (61 чоловік), шапковий (60 чоловік), ковальський (39 чоловік), гончарний (81 чоловік) і ситний (585 чоловік) промисли. У 1910-х роках до вже наявних ремесел також додалося в'язання рибальських сіток.
Абсолютно новими в плані товарного характеру в післяреформений період для Миропілля були гребеневий, шапочний, повстяний і ситний промисли. Розвитку останнього чимало сприяла доступність сировини (кінський волос і дранка для обичайки), дешевизна інвентарю (красенки, поклястик і берда загальною вартістю не більш як 1 карбованець), легкість в освоєнні ремесла, наявність власних («спокон віку») домашніх ремісничих традицій. Для більшості ремесел характер виробництва не зазнавав змін. На новій технічній базі тривалий час розвивалося лише пошиття головних уборів - дослідник кустарного виробництва в росії В. Воронцов зазначав. Воронцов зазначав, що всі миропільські шапошники за першу половину 1880-х років встигли обзавестися швейними машинами. У 1884 р. шапочним виробництвом було зайнято вже понад 80 осіб, переважно міщан. Шили вони традиційні селянські шапки («фасон виробів ніколи не змінюється»), які ділилися умовно на «дешеві» з підробленого баранчика, що відходили покупцеві за ціною 40-50 копійок, або «дорогі» (до 1 карбованець 20 копійок). За двадцять років вартість продукції зменшилася до 35-40 копійок середньої вартості виробу, до якого до того ж споживач став виносити суворіші вимоги, що компенсувалося збільшенням продуктивності праці майстрів. Про реалізацію товару шапочники турбувалися самі, розвозячи їх по сусідніх ярмарках, тож промислом могли займатися практично тільки власники коней, у чому й полягала крихкість цього заняття. Щойно шапочник втрачав тягла, він, як правило, відмовлявся і від свого ремесла. Конкретний приклад наводили в огляді промислів Курської губернії (1885 р.): «Селянин Яків Волков був у навчанні у майстра Дацека 4 роки, потім завів було свою майстерню, але, коли «від Божої волі» впав у нього кінь, він, не будучи в змозі придбати інший, кинув і майстерність свою, і дім, і пішов у Донщину, у челядинці (наймити - Д. К.). А таких Волкових тут, за загальним відгуком селян, дуже багато». Від промислу поступово відмовлялися і «кінські» кустарі, зважаючи на складність збуту товару, переміщення центрів шапкового виробництва до міст уздовж Сумської лінії та Курсько-Київської залізниці, вузькість місцевого ринку і, зрештою, через неможливість прогодувати себе за рахунок одного тільки ремесла (один майстер міг заробити трохи більш як 50 карбованців/рік). Представлені в 1880-х роках прогнози про звуження промислу в майбутньому цілком себе виправдали. Зіставляючи дані 1884 і 1904 років про кількість кустарів, видно, що промисел втратив чверть майстрів. При цьому простежувалася тенденція до їхнього розшарування: заможні кустарі розподіляли роботу колегам, нездатним самостійно продати продукцію.
У 1880-х роках пожвавився гребеневий промисел, яким станом на 1884 р. була зайнята 21 особа. Крім того, п'ять дворів обзавелися найманими робітниками, чого раніше не було, - свідчення затребуваності продукції кустарів. Хоча для початку виробництва не був потрібен значний початковий капітал (вартість інструментів становила 3 карбованця 50 копійок), проте цей промисел також не приносив істотного доходу більшості ремісників, трохи перевищуючи річний прибуток на одного робітника в 50 карбованців, а на початку 1900-х років і зовсім опустився до 30 карбованців/рік, коли до промислу втягнулися 59 дворів.
У куди більш стерпному становищі опинялося повстяне виробництво, що перебувало в тісному зв'язку зі шкіряним промислом. Кустарі-повстяники свій товар продавали не тільки місцевим шапочникам, а й збували його на цукрові заводи, у великі міста на будівництво. Заробіток у 120-130 карбованців за місцевими мірками визнавався високим. Однак через величезну шкідливість для здоров'я цей вид промислу не знайшов великої кількості охочих ним займатися.
Традиційним промислом Миропілля залишалося гончарство. Глину місцеві гончарі купували у ченців сусідньої з Миропіллям Білогірської пустелі по 50 коп. за віз або за «глечик» молока. Фарбу добували дарма з каменю-«самороду». Оскільки поливою миропільці виробів не вкривали, то й вартість їх становила лише по 1- 2 копійок за штуку. Незважаючи на дешевизну сировини та значний виробіток (до 3600 горщиків на рік від кожного працівника), гончарство через сильну конкуренцію та технічне відставання місцевого виробництва у 1890-х роках опинилося на межі зникнення. Однак завдяки енергійним діям Суджанського земства, спрямованим на модернізацію галузі, вдалося домогтися її збереження. Уже в 1901 р. майстри Миропілля і слободи Гончарної (Суджа) виробили посуду на суму близько 2500 карбованців. Проте низькі заробітки кустарів (у 1880-х роках - 20-36 карбованців/рік), а також зростання ціни глини і лісу не сприяли зміцненню промислу - 1902 р. гончарством займалося всього 11 миропільських дворів. У схожій ситуації опинилося і ковальство. Проникнення в село промислових залізних виробів вплинуло на скорочення виробництва, а самим ремісникам довелося зайнятися відхідництвом у внутрішні райони Центрального Чорнозем'я.
Перепис міського населення 1904 р. не згадує ткачів, тоді як ще двадцять років тому ткацький промисел у Миропільському мав міцне підґрунтя і давні традиції. У середині 1880-х років ним у слободах Пенянка та Студенок займалися 16 майстринь, які збували свою продукцію як на місцевих ярмарках і базарах, так і прасолам із Сумського повіту. Основним видом продукції були рушники, які ткали з бавовняної матерії. За 12 годин роботи одна жінка могла виткати до 1,5 аршина матерії; її середній денний заробіток становив 13 копійок. На початку ХХ ст., імовірно, ткацтво остаточно набуло домашнього характеру, не витримуючи конкуренції з фабричними виробниками. Проте, незважаючи на малоперспективність цієї галузі, у 1910-х роках Суджанське земство все ж таки здійснило спробу її відродження - у Миропільському розмістилося відділення Суджанської школи ткацтва з навчальною килимовою майстернею. Це починання, однак, не привело до вагомого результату через Велику війну, що почалася.
Судячи з перепису 1904 року, до цього часу в Миропіллі зовсім зникло колісне виробництво, яким ще в 1880-х роках було зайнято кілька дворів. Земцями й тоді відзначалася тенденція скорочення кількості колісників - наслідок вирубки лісів, а також розвитку промислу в сусідніх регіонах Курської губернії.
Статття за посиланням:
Кустарні промисли мешканців м. Миропілля у другій половині XIX - на початку ХХ ст. Автор Дмитро Валерійович Кудінов м. Суми, Кандидат історичних наук, доцент
